Словосполучення «українське громадянське суспільство» давно не лоскотало мої розумові рецептори (десь зі шкільних уроків історії України). До війни 2014-го чув про ці слова, але, пильно вдивляючись у розріджений простір соціального довкілля так і не побачив згустків українського громадянського суспільства. Наша активність під час Помаранчевої революції та Революції гідності, безумовно, є яскравими спалахами в історії розвитку громадянського суспільства. Але й тоді не існувало такої ефективної та тривалої співпраці українців, як зараз, під час великої війни.
Український громадянський сектор гуртували та посилювали радикальні збудники, на які не вистачало національного терпіння. Якщо поділити всі збудники громадянського суспільства на типи, то їх буде два – це внутрішній ворог – клас жлобів в українській владі, яким неписані закони, та зовнішній – Російська Федерація. І в кожному випадку надзвичайної активності цих шкідливих паразитів, громадянське суспільство, як імунна система, пробуджувалося та починало впливати на патогени.
Від початку неоголошеної війни ми спостерігаємо надзвичайний ріст українського громадянського суспільства. Очевидно, що каталізатором цього процесу став напад сусідньої країни. Бо цей напад відбувся, власне, на громадянське суспільство, а не на державу Україна. Інституції в особі своїх державних органів та держслужбовців плодили корупцію, дозволяли попирати мову, «кошмарили» бізнес, «зливали» озброєння і армію, розмінували Чонгар і наробили ще багато шкоди. Тобто, держава сама по собі нічим не провокувала федерацію. Проти нас, українців, ворог пішов, тому що йому ця система «держава-орган-службовець» взагалі не заважала усі 30 років. Ворогу заважають тільки ті, проти кого вони оголосили свою спецоперацію, – українські військові, вчителі, лікарі, студенти та інші «бандерівці», хто плекає свою національну спадщину, втілюючи її у своїй чесній праці та творчості.
І ця війна має стати останньою війною в історії України. Щоб такого ніколи не повторилось знову, для наступних поколінь.
Військовий напад Росії далеко не перший в історії України, проте таку світову підтримку Україна має вперше. І ми вперше маємо таку ж безпрецедентну можливість припинити цю історичну практику та назавжди перегорнути сторінку придушення України: «…запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», – скоріш за все, це про наш з вами час, шановні.
Більш того, ми повинні нарешті перегорнути сторінку боротьби з внутрішнім ворогом, отим непричетним ні до чого гарного класом жлобів у владі. Наше суспільство десь у серці свого егрегора вже турбується про те, щоб виключити на майбутнє таку ситуацію, коли країну відвоювали патріоти, а керувати нею будуть зрадники. Бо хоча й минуло півтора століття, ми досі переварюємо дві простих рядки нашого пророка: «Україно, Україно, подивись на себе: в твоїй хаті сидить ворог і сміється з тебе» (Т.Г. Шевченко).
Насьогодні головним викликом для громадянського суспільства є посилення нашого згуртування та взаємодії. І хоча ми продовжуємо гуртуватись та взаємодіяти, цей процес відбувається, здебільшого, стихійно. Виникла проблема: треба дрон чи машина військовим, або вода в Миколаїв, ліквідація потопу в Херсоні – ми налетіли і все, нема проблеми.
Та коли ми говоримо про складні багаторівневі та багатоетапні задачі, які охоплюють сталі потреби національного або регіонального рівня, нам все ще не вистачає спільної синергії та експертизи.
Саме через згуртування та взаємокоординацію громадянського суспільства лежить шлях до його розвитку. А також, до успішної реалізації надзвичайно складної проєктної активності – припинення війни та зміцнення Української національної державності. Що нам заважає гуртуватись, ближче один до одного, та координуватись між собою? На мій погляд, основні перешкоди лежать у двох площинах: ментальній та інституційній. На ментальному рівні, перш за все, це дві похибки в свідомості українців: страх та заздрість. Вони формувались кілька століть у багатьох поколінь, які жили під гнітом царів, панів, партійних начальників та інших навʼязаних з боку Росії форм управління. Страх заважає вільно мислити, просувати та захищати своє, досягати більшого і не боятись осуду з боку начальників та «старших товаріщів»… Заздрість народжується невимушено, сама по собі, багато хто навіть не ускладнює себе фіксуванням цього неприємного почуття. А це свідчить про те, що ми з ним звиклись – відчувати постійне незадоволення добром іншого: машиною, успіхами у вивченні англійської, здоровʼям дітей, крутими ідеями та командою для їх реалізації.
Спробуйте рефлексувати в собі ці два відчуття: страх та заздрість. Роздивляйтесь їх у моменти, коли вони виникають і пробуйте звільнитись від них – це по суті все, що треба робити для протидії страху та заздрості. Бо ці дві зарази, як ніщо інше, заважають нам, українцям, обʼєднуватись та взаємодіяти.
В інституційній площині головними викликами є брак людського ресурсу, тобто відсутність достатньої кількості підготовлених спеціалістів у нашому секторі. Це про те відчуття, коли нам не вистачає рук підтримувати життєдіяльность наших організацій, готувати та реалізовувати проєкти, розбудовувати та розвивати обрані програмні напрямки.
З іншого боку – це відсутність зручних та зрозумілих всім інструментів координації. Давайте координуватись? Давайте. Тільки як? Це має бути координаційний офіс з кол-центром, СРМ та окремим адміністративним штабом? Чи щось інше? В секторі гуманітарних потреб нам допомагає координуватись система кластерної координації гуманітарної діяльності ООН. Разом із цим, громадська діяльність передбачає не лише гуманітарні активності, а й розвиток громадянського суспільства, спільні адвокаційні кампанії та розвиток регіонів.
Саме тому наша Організація радо приєднується до різноманітних спілок та асоціацій, як у своєму бізнесі, так і в сфері громадської роботи. Своїм прикладом ми закликаємо наших колег робити те ж саме. Зокрема, можемо радити Ukraine Support Team – неформальна спілка неурядового сектору з фокусом на відновлення громад, Національне українське молодіжне об’єднання — НУМО, а також Асоціацію молодіжних центрів України (є також багато профільних спілок, на кшталт, журналістів, медіаторів, письменників, тощо). Окремо радив би звернути увагу на сталі майданчики громадської координації та взаємодії, наприклад, програма Близькі від Української волонтерської служби, Портал «ГУРТ» та Ініціативний центр «ЄДНАННЯ».
Також на нашому сайті та окремо за цим посиланням ви можете ознайомитись із поточними напрацюваннями нашої Організації у сфері власного інституційного розвитку. Ми відкрито ділимся своїми досягненнями, бо посилення кожного в громадянському секторі, посилює нас усіх. Коли ми сильні та ще й обʼєднані, наш вплив на світ стає більше помітним.
Україна має надзвичайні природні ресурси, які і не снились більшості країн світу. Наша країна – найбільша демократична країна Європи. Той факт, що при таких надзвичайних ресурсах Україна далеко не в топі найбагатших, вас не дивує? Так відбувається тільки тому, що ми, українці до сьогодні не були згуртовані, як слід, та, на відміну від наших ворогів, лишаємось нескоординованими. Зараз наше завдання виправити це.
Саме згуртованість та взаємодія є ресурсом, якого зараз нам не вистачає, і допоки його не буде достатньо, майбутнє нашого українського громадянського суспільства, майбутнє нашої України – не в наших руках. І якщо ми не посилимо нашу координацію та взаємодію спільною стратегією, цінностями та цілями, тоді ми ризикуємо виграти війну з зовнішнім ворогом, але програти ворогу внутрішньому. І тоді історія може повторитись, але з новими героями – нашими дітьми.
Євген ГІЛІН, голова Громадської організації “Місто Сили”
Фото Херсонської МВА та ГО “Місто Сили”