Щодня команда юристів ГО «Місто Сили» приймає звернення людей, які постраждали внаслідок війни, аналізує складні ситуації і знаходить шляхи вирішення проблем, почасти досить нестандартні. Ми продовжуємо знайомити читачів з фахівцями проєкту безоплатної правової допомоги, який разом з міжнародними партнерами реалізує наша громадська організація. І сьогодні – інтерв’ю зі старшим юристом-аналітиком проєкту адвокатом Антоном Шевченком.
-Антоне, розкажіть про свою освіту.
-Я закінчив Херсонський державний університет у 2006 році. Це була подвійна спеціальність. На той час виш був акредитований за юридичною спеціальністю лише до рівня бакалавра, а вища освіта здобувалася за напрямком соціальної педагогіки. А в 2012 році, коли ХДУ отримав найвищий рівень акредитації, я відновив навчання та здобув саме юридичну освіту за рівнем спеціаліст (сучасний рівень – магістр), до того моменту безперервно працюючи юристом, фактично – з 2002-го року.
-І все ж – чому вирішили стати адвокатом?
– Тут варто почати з того чому я став юристом. Річ у тім, що певні нахили у мене з’явилися ще в школі. Я не боявся вступати у спори з вчителями і часто їх вигравав, або вчителі вже просто не знали, що мені відповідати.
– Ми зараз говоримо про допитливість чи бажання сперечатися?
– Ми говоримо про обґрунтоване зауваження і відсутність страху висловити своє бачення, а ще – бажання розібратися, знайти істину. Моя класна керівниця Світлана Микитівна любила говорити про мене: «А баба яга проти!». Тобто, коли вона цікавилася, чи є якісь запитання за темою уроку, увесь клас завжди мовчав і лише у Шевченка були якісь запитання і зауваження. Просто коли мені було незрозуміло, я запитував, коли мав свою думку – висловлював зауваження. Ні, це зовсім не про скандал, я намагався розібратися, зрозуміти, чому так.
– І в родині юристів не було?
– Не було. Мама – інженер, потім – бухгалтер, тато – інженер-винахідник, на жаль, він вже не з нами.
– Коли Ви розпочали працювати юристом?
– Мій трудовий шлях розпочався з першого курсу університету. Свою першу судову справу я виграв ще до того, як здав зимову сесію. Все просто, я зі звичайної родини, яка не могла забезпечити мені певні потреби у студентському віці. Тож мусив працювати. І окрім того, що кожні вихідні треба було їздити в село допомагати батьку, я шукав заробіток у місті. Із найпростішого – це була робота з ріелторами: оголошення, пошук покупців і т.д. І на цьому фоні в мене з’явилися клієнти. Ріелтор же першим ділом оцінює спроможність продати об’єкт. А дуже часто в людей у ті часи були не в порядку документи. І якось до мене звернулися клієнти, яким відмовили інші ріелтори. Якщо об’єктивно – там не було документів на квартиру. Як з’ясувалося, батьки повністю виплатили кооперативну квартиру, але це ніяк не було оформлено, не було свідоцтва про право власності. І батько помер. Діти підняли питання спадщини, а виявилося, що документів на квартиру немає. Тоді законодавство у сфері отримання спадщини тільки формувалося, не було взагалі Цивільного кодексу. А ще – не було інтернету у тому вигляді, який ми використовуємо в роботі зараз. У підсумку був судовий порядок оформлення спадщини. І я склав позовну заяву, ми подали до суду. І на початку грудня отримали рішення про визнання права власності на цю квартиру. А вже з 20 грудня в мене почалася сесія. Як я писав цей позов – це вже окрема історія. Мені допомагала досвідчена і відома в Херсоні юристка Ірина Вічна, яка була дуже завантажена, і я її ловив буквально під судом, на лавочці в парку, між її зустрічами з клієнтами – вона викреслювала зайве, давала поради, я переписував – вона знову креслила. За кілька «підходів» позов було написано. У ті часи у місті були дві відомі юридичні фірми, в одній з яких працювала Ірина, спеціалістка з цивільного права. А тоді у виші не навчали прикладній частині, зокрема, як складати позови, була теорія, дуже багато теорії, а практики не було. Суд же ми виграли, бо, в принципі, спору як такого не було, заперечуючих сторін не було. Але уявіть – 2002 рік, мені 17 років – склав позов, представив інтереси за довіреністю, виграв суд.
-Тобто, перший виграний суд додав впевненості, що дорога правильна і Ви продовжили працювати юристом під час навчання?
-Ще на першому курсі вишу я познайомився і почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною, яка теж там навчалася. А в неї родина була дотична до технічної інвентаризації, реєстрації права власності, а бабуся працювала державним реєстратором ще з 90-х років. Ну і в процесі роботи там виникали питання, а я їх розбирав і вивчав. Я на цьому вчився. На другому курсі я теж представляв інтереси позивачів у судах – на основі довіреностей. А потім мене помітила одна київська компанія. З осені я вже почав працювати у юридичній фірмі – на пів ставки. А на третьому курсі вже став юристом у Херсонському «Західінкомбанку», керуючим якого був Тарас Бурда. Причому навчався я на стаціонарі, суміщати з роботою було дуже складно. Доходило вже до того, що з кафедри телефонували: Шевченко, ти де, а може ти сесію прийдеш здати? Щоправда, це вже було на четвертому курсі. Тобто, під час навчання в університеті я постійно працював. А закінчивши виш, повернувся до тієї ж юридичної фірми, де я працював на першому курсі.
-Що було потім?
– Я розпочав власну юридичну практику. Але фірма без мене не змогла. Вони покликали мене назад. До роботи я вже підходив більш усвідомлено щодо умов праці, цінуючи свій рівень. Там я пропрацював ще десь півтора роки. У 2008 році розпочалася фінансова криза і фірма закрилася. Але клієнти, яких я вів, запропонували мені іншу роботу. Так я потрапив в «Укрсиббанк», де пропрацював 4 роки. У 2012 році, саме під час відновлення мого навчання у Херсонському державному університеті за рівнем спеціаліст, в банку якраз розпочалося скорочення, зокрема, і в юридичному відділі, і я під нього потрапив. Потім мені випало попрацювати в МКП «Херсонелектротранс», а згодом – у Товарній біржі «Максимум», начальником юридичного відділу. Адже на той час в Україні почала впроваджуватися адвокатська монополія, а мені не вистачало стажу, щоб стати адвокатом. Сама Товарна біржа мала спеціалістів з технічної інвентаризації нерухомого майна. І завжди були пов’язані з цим юридичні процеси: узаконення самовільного будівництва і т.д. На Товарній біржі, до речі, я створив третейський суд, який очолюю дотепер – я цілий «голова суду», третейського.
-Взагалі це така цікава історія з третейськими судами.
-Ну, тоді вони вже не були на піку популярності. Наш третейський суд особливо не вистрілив, оскільки в Україні сильно обмежили підсудність справ. Було багато зловживань – спочатку із визнанням права власності на самовільне будівництво, потім – банки почали зловживати. Третейські суди працюють і понині, але вони досить стигматизовані і про них особливо не чутно. Хоча це інструмент, який міг би розвантажити судову гілку влади. І зараз, готується реформа з реінкарнації третейства в Україні і вже є певні законопроєкти, покликані перезапустити цю історію. Подивимось, що з цього вийде.
-Відомо, що ви працювали в Національному природному парку «Нижньодніпровський». Розкажіть про цей період у своєму житті.
– Адміністрація НПП «Нижньодніпровський» створювалася у 2018 році. І мене запросили для розробки його юридичної складової, особливо в частині державної охорони, яка мала право ловити браконьєрів, складати адмінматеріали. Я повністю розробляв цю структуру, навчав персонал. Питання вирішувались різні – від квот на вилов біоресурсів до встановлення внутрішніх порядків. По суті державна служба охорони Національного природного парку – це був правоохоронний орган на рівні з «рибінспекцією». Мені треба було навчити людей як складати протоколи про адміністративні правопорушення. Це були люди з найближчих сіл, які працювали на мінімальну зарплату і було дуже складно налагодити роботу, але мені це вдалося. У Національному парку я пропрацював десь 2 роки, одночасно склав іспит на доступ до адвокатської професії та проходив стажування. Річ у тім, що на той час в Україні вже впровадили адвокатську монополію і мене перестали допускати до процесів у справах, які я вів і рік, і два, і шість… Той, що 6 років, доречи досі не завершився. Тоді законодавець вирішив, що тільки адвокати можуть бути представниками в судах у складних справах – це й була та причина, чому я став адвокатом. А я на той час вже склав іспит і стажувався як адвокат, а це піврічний термін. У квітні 2019 року – отримав адвокатське свідоцтво. І з того часу працював вже як самостійний адвокат.
-Багато де попрацювали Ви, Антоне. Про що це свідчить?
– Так, це ще не всі місця, де випало працювати. Знаєте, я намагався набути якомога більше досвіду – юридичного, але в різних сферах. Єдине що – не займався кримінальними справами – тут адвокатська монополія є і була завжди, отже, до отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю я і не мав права ними займатись. Коли ж таке право я здобув – дуже обережно відносився до кримінального процесу, бо ця робота вимагає особливої відповідальності, участі у долі людей, і, не маючи певного досвіду, я не брався за такі справи. У процеси щодо кримінального судочинства я заходив зі сторони потерпілих, яким потрібно відшкодування збитків. У тих справах, де я брав участь як адвокат до повномасштабної війни, обвинувачені зазвичай добровільно відшкодували збитки потерпілим, розуміючи, що це створює для них пом’якшувальну обставину. Разом з цим, я отримав досвід, якого мені бракувало.
-Повномасштабне вторгнення. Як змінилося Ваше життя, зокрема професійна діяльність?
– Під час окупації я увесь час перебував у Херсоні. І по суті втратив свою адвокатську практику, бо мої клієнти на 70-80% роз’їхалися, хтось загинув, на жаль. В Херсоні суди не працювали. Виживати в окупації було складно. Деякі особи, які пішли на колаборацію з ворогом, телефонували мені з пропозиціями роботи і непоганих грошей. Звісно, я б на це ніколи не пішов. Допомагали друзі, скидаючи на картку, по 200-300 гривень. Наша родина жила за рахунок овердрафту – банківської «кредитки». А, як пам’ятаєте, під час окупації в Херсоні було дуже скрутно, особливо в березні. Я реально сидів в інтернеті, вивчав як полювати на фазанів. Думаю, так, тут фазана вполюю, тут рибу виловлю, так і виживемо. І, в принципі, ми літо провели на дачі, на херсонських островах. Виловленими коропами я забив холодильник і морозильну камеру. І було дуже прикро, коли перед деокупацією ворог «вирубив» електроенергію. Ми підтримували морозильну камеру генератором, ну і активно споживали те, що було заморожене. Так рибалка, якою я завдяки батькові займаюся з п’яти років, допомогла вижити всій родині, і звісно підтримка друзів.
– «Місто Сили» – це вже новий етап у трудовій діяльності адвоката Шевченка. Скажіть, як Ви стали юристом у громадській організації?
– Буквально за декілька днів до повномасштабного я побував на одному заході, де познайомився з Євгеном Гіліним, відомим адвокатом і головою ГО «Місто Сили». І вже після визволення Херсона я сам зателефонував Євгену і запропонував співпрацю в якості юриста. Спочатку я займався справами адвокатського бюро. А вже потім мене залучили як старшого юриста-аналітика у правовому проєкті. Моя задача – налагодити процеси й проаналізувати результат.
-Але таки робота у правовому проєкті має дещо іншу специфіку порівняно з класичною діяльністю адвоката. Чи довелося Вам чомусь вчитися в процесі проєкту?
– Це робота, яка вимагає величезного, різнопланового досвіду, який я якраз і маю, завдяки своєму тривалому і багатогранному професійному шляху та постійному навчанню. Але вчитися доводиться постійно. І це логічно, адже є вимоги донора, є система звітності. Робота адвоката полягає в тому, що треба вирішити проблему клієнта, щоб і він був задоволений, і адвокат заробив. Тут же, якщо говорити про напрямок справ підвищеної складності «100 правових кейсів», у якому я задіяний, ми не обмежуємося тільки проблемою людини, яка звернулася. У нашого проєкту є ціль – визначити причини проблеми, розробити шлях її вирішення, і, можливо, не завжди стандартний, та випробувати його. І потім на основі вирішення питання та глибокого аналізу ситуації запропонувати рішення, оптимальне для аналогічних проблем. Причому не лише для людей, які звертаються, а й для державного сектору, який дотичний до проблеми. Ми навіть ініціюємо законодавчі зміни, розробляємо алгоритми дій, ефективні у тій чи іншій ситуації. Завдяки цьому проєкту ми отримали унікальний шанс спробувати змінити систему, зокрема, й шляхом комунікації, взаємодії, розробки спільних рішень. Ми плануємо «круглі столи», на які запрошуватимемо і НГО, і державний сектор, де будемо обговорювати ті проблеми, з якими до нас звертаються люди, і пропонувати якісь шляхи вирішення, напрацьовувати варіанти рішень для постраждалих внаслідок бойових дій.
– Ну от, наприклад, так званий «кейс ріелторів», де у Львові постраждала дівчина ВПО з Херсона. Ви оприлюднили цю історію у медіа. Цей кейс є показовим чи ні?
-Даний кейс не є показовим. Тут більше чіпляє сама історія. Дівчина-сирота, якій щойно виповнилося 18 років, переїхала до іншого міста, втікаючи від обстрілів з фронтового Херсона. Шукала квартиру, а з нею недобросовісно повелися: ані квартири, ані грошей. Було одразу розуміння, що просто юридичними інструментами може бути складно досягти результату, наприклад, повернення коштів. Про припинення цієї недобросовісної підприємницької практики взагалі мовчу. У будь якому разі оприлюднення цієї історії – це попередження читачів про те, що буває ось такий гіркий досвід звернення до так званих «ріелторів». І якщо ми когось вберегли від такої халепи – це вже плюс. І в даному сенсі «кейс ріелторів» системний і він може вплинути на те, щоб у подібній ситуації не опинилися інші люди. До речі, після публікації з пропозиціями допомогти дівчині відгукнулися чимало небайдужих людей. І це свідчить про те, що сама історія спричинила резонанс. До нас навіть звернулися доброчесні представники ринку нерухомості, спільноти та асоціації руєлторів. Щодо нашої роботи – подано позовну заяву до суду з вимогою анулювати договір про надання послуг фірмою, куди звернулася дівчина. Сподіваємося, кошти за винайм квартири, якої немає, Софії повернуть.
-Скажіть, скільки справ із розряду «100 правових кейсів» вже вдалося розглянути команді проєкту?
-Саме кейсів у нас зараз близько 50.Вони всі різної складності. Я їх умовно поділив на системні та дослідницькі. Системні – це там, де ми бачимо постійне повторення проблеми або є дуже велика кількість аналогічних запитів. Наприклад, кейс жінки, яка виїхала з лівобережжя Херсонщини. Проблема стосується довідок з БТІ. Таких звернень безліч. Адже законодавець поспішив перевести більшість процесів розгляду та вирішення питань щодо надання компенсації за знищене майно у цифровий формат. Люди, чиє майно не було внесене до Державного реєстру речових прав, а просто фіксувалося на паперових носіях, отримали серйозну проблему під час спроби подати заяву на участь у компенсаційних механізмах. Довести право власності можна через суд, але враховуючи завантаженість судів, це буде досить довго. Нам же, на прикладі кількох кейсів, вдалося довести, що державні реєстратори помиляються. Адже за наявності у людини паперових документів, з реєстраційним написом про реєстрацію права, державний реєстратор зобов’язаний внести об’єкт до Державного реєстру речових прав. Причому, саме лише подання позову із належним обгрунтуванням переконало деяких реєстраторів, які провели реєстрацію не очікуючи рішення суду. Кілька справ у різних регіонах України ще перебувають на розгляді судів. Більше того, всупереч власній позиції, мною було підготовано касаційну скаргу для державного реєстратора, виключно з метою почути слово Верховного Суду з проблемного питання, оскільки до теперішнього часу жодне рішення на користь людей, або на користь реєстраторів до високого суду не оскаржувалось, в той час як лише висновки касаційного суду щодо правильного застосування положень законодавства є обов’язковими як для судів, так і для суб’єктів владних повноважень, які використовують у своїй діяльності нормативний акт. На цьому нам наголосило Міністерство юстиції України, відхиливши наше клопотання щодо надання відповідних роз’яснень. Що ж, треба практика – зробимо практику. Також у нас є велика група кейсів, пов’язаних із взаємодією громадян з комісіями з розгляду питань про надання компенсації за знищене майно. Тут варто визнати, що законодавство є дуже недосконалим та нечітким, а його застосування та виконання органами влади, відповідно – неповним та повернутими до постраждалих людей спиною. Це стосується і питань обстеження знищеного нерухомого майна і проблем подання заяв співвласниками, якщо право іншого співвласника не зареєстровано в реєстрі, і «Дія» вже не дозволяє заяву зареєструвати.Наприклад, за законом заяву про визнання об’єкта нерухомого майна знищеним та надання компенсації може подати один співвласник, інші можуть не погодитись із нею подавши заяву у встановлений законом строк. І, якщо вони цього не зробили – заява вважається поданою усіма співвласниками, має бути розглянута щодо усіх, а компенсація – нарахована пропорційно розміру частки. Але комісія, розглядаючи це питання, бере і приймає рішення видати сертифікат лише одному співвласнику. Інший же співвласник подати заву через «Дію» вже не може, система не пропускає, бо вважається, що заява вже подана і компенсацію отримано. Так само заяву не приймає ЦНАП. Ми відправляємо електронного листа комісії, а нам відповідають – хай подають через «Дію». І виходить замкнене коло, люди не можуть реалізувати своє законне право – отримати компенсацію за знищене житло. І тому ми зараз в інтересах цієї людини подали відповідну позовну заяву до суду. Також, думаю, на базі цього кейсу ми напрацюємо універсальний алгоритм дії в подібних ситуаціях.
-А дослідницькі кейси – це які?
– Ну це кейс, про який ми вже розповідали на нашому сайті раніше. Дистанційне розлучення. З одного боку, проста ситуація, з іншого – йшлося про подружжя, яке мешкає за кордоном. Ані чоловік, ані дружина не мали можливості створити кабінет в електронному суді, щоб самостійно подати позовну заяву. Ми проаналізували такі справи. Середній строк розгляду позову займає щонайменше півроку. Функціонал у «Дії», який би міг допомогти таких парам реалізувати їхнє законне право на розлучення, поки не запущено. Тож ми допомогли подружжю отримати рішення про розлучення таки через суд, але в максимально стислий термін. Чому кейс дослідницький: ми прагнули застосувати всі можливі інструменти, при цьому проаналізувавши, як швидко ми отримаємо результат. Подано позов в інтересах дружини, забезпечено комунікацію з іншою стороною подружжя, купа різних технічних моментів – все це сплелося в єдиний ланцюжок і привело до логічного завершення, власне, рішення суду про розлучення в найкоротший можливий строк – півтора місяці.
-Є така думка, що в адвокатів по-іншому «влаштовані мізки». Антоне, а яка Ваша життєва філософія?
– Щодо якоїсь особистої філософії ніколи не задумувався. Просто вважаю, що володію нестандартним мисленням, і це допомагає мені вирішувати неординарні задачі. Часто я надихаюсь словами Альберта Ейнштейна: «Усі знають, що це неможливо. Але ось приходить невіглас, який цього не знає, — він-то і робить відкриття». Ну і, певно, не філософія, а кредо – не можна складати рук, треба рухатись вперед, досягати результату і перемагати.
Увага! Якщо ви потребуєте юридичної допомоги, звертайтеся до юристів ГО «Місто Сили» і отримайте консультацію БЕЗКОШТОВНО:
- Тел: +38-095-216-46-11 (Пн–Пт, 09:00–18:00)
- Телеграм-бот: https://t.me/mistosyly_bot
- Електронна скринька: [email protected]
- Сайт: https://mistosyly.org/pravova/
Активності здійснюються в межах проєкту “Посилення постраждалих від війни громад України через місцеві ініціативи (EMPOWER), що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Генеральним Директоратом Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги та реалізується Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) ГмбХ.