Їй 35. У минулому – капітанка внутрішньої служби з чотирма зірками на погонах і сотнями підопічних. Сьогодні – проєктна менеджерка ГО «Місто Сили» (Херсон), мама трьох дівчат та кохана дружина. Зараз їхній дім – орендована одеська квартира, адже рідний будинок у Херсоні вщент згорів від прямого влучання ворожого снаряду. Але це історія не про втрату, а про те, як на уламках минулого виростає нове, щасливе життя, не зважаючи ні на що… Інтерв’ю з нашою колегою, сильною українкою вийшло у серпневому номері журналу «Жінка».
– Аліно, розкажи, будь ласка, з чого все починалося? У якій родині ти росла?
– Я росла в дуже теплій, класичній родині. Мама – вихователька дитячого садка, яка все життя віддала дітям. Батько – військовослужбовець зі знаменитої Чорнобаївської вертольотної бригади. Узагалі, майже всі чоловіки в моєму роду носили погони та присвятили себе служінню державі.
Батько і зараз служить – обороняє всіх нас. Я безмежно пишаюся ним і щодня подумки молитвами оберігаю.
А ще я з тих дівчат-щасливиць, котрим пощастило мати старшого брата, хоч у нас різниця всього два роки. Ми завжди були і досі залишаємося найближчими друзями. Святкуючи дні народження ми дякуємо батькам за наше дитинство – у кожного з нас завжди був поруч найкращий друг. Гралися разом у все – і в машинки, і в ляльки.
– У виборі професії ти вирішила не відставати від чоловіків?
– У мене завжди був сильний, загартований характер. Вступила на юридичний у Херсонський державний університет, мріяла бути слідчою – розплутувати складні справи, шукати правду. Але рідні порадили обрати спокійніший шлях, аніж поліція. Так я потрапила до пенітенціарної служби. Працювала у відділі кадрів. Починала з нуля, а дослужилася до керівниці відділу – у підпорядкуванні було 10 працівників, а під опікою – весь персонал установи, це 273 людини зі своїми характерами, долями та проблемами. Отримала звання капітанки. Мені часто казали, що це – «найзірковіше» звання, бо аж чотири зірки на погонах.
– Чому ця робота тобі так припадала до душі?
– Бо вона була про людей! Шлях кожного співробітника – від першого дня і до виходу на пенсію – проходив через наш відділ. Я щиро люблю людей. На жаль, війна перекреслила те життя – нашу установу окупанти знищили…
– Як розвивалося твоє життя, коли почалася повномасштабна війна?
– Коли почалося велике вторгнення, я носила під серцем другу дитину. На жаль, свою другу донечку мені довелося народжувати під обстрілами у палаючому Херсоні і нашій крихітці було лише три дні, коли ми вирішили виїжджати. Знайшли тимчасовий прихисток у родичів у Нідерландах. Та на чужині зрозуміли, що наше місце – вдома, в Україні. Збирати валізи й повертатися було єдино можливим правильним рішенням.
– Зараз ти працюєш менеджеркою проєктів в найпотужнішій в Херсоні волонтерській команді, як ти до них потрапила?
– Я давно стежила за ГО «Місто Сили» в мережах. У Херсоні всі одне одного знають, ми, насправді, якесь дуже сусідсько-родинне місто, і ця організація вирізнялася щирістю та відкритістю. Мені дуже хотілося робити щось корисне для людей, це була потреба душі. Побачила вакансію, подалася, пройшла співбесіду – і мене взяли.
– Розкажи про свій шлях в команді?
– Я приєдналася до «Міста сили» в 2023му, коли нас було в команді всього близько 20 людей, а зараз – майже сотня. І, я впевнена, що секрет такого зростання у щирості та відданості своїй справі. Ми не малюємо звіти «зі стелі», а реально вивчаємо потреби людей і доводимо кожну справу до кінця. Коли донори бачать таку прозорість і результат, довіра зростає сама собою.
Сьогодні я очолюю напрямок екстреного реагування – це своєрідна «швидка допомога» для жителів Херсонщини після ворожих прильотів. Наші хлопці їдуть туди, де палає. Мобільні бригади завозять будівельні матеріали та самі латають дахи. У Херсоні залишилося багато самотніх бабусь і дідусів, які фізично не можуть самі ремонтувати свої домівки, наприклад, вилізти на хату. Наші майстри, попри загрозу повторних ударів, латають шифер, забивають вікна, відновлюють стіни, як можуть, аби люди мали де жити. Також ми допомагаємо грошима на дрова чи комуналку – минулої зими таку підтримку отримали понад тисячу родин.
Та моє окреме натхнення – це дитячий розвивальний простір, який із маленької кімнатоньки виріс у справжній молодіжний хаб.
– У Херсоні? Є ще діти для цілого хабу?
– На жаль. Багато і дітей, і підлітків. Так, у нас у Херсоні все дитинство зараз перейшло в онлайн. А в нашому хабі підлітки нарешті спілкуються наживо! Вони займаються з психологом, вивчають англійську, ходять на фітнес та інші різноманітні майстер-класи. Ми навіть відкрили музичну студію: діти створили власні гурти, грають на барабанах, електрогітарах, співають. Готуємо до відкриття секції з мініфутболу та гімнастики. Як мама, я знаю, як зараз дорого водити дітей на гуртки. А тут усе безкоштовно та з любов’ю. Бачити їхні щасливі очі – це найбільша нагорода. І щоб мами не скучали, очікуючи дітей, для них ми теж влаштовуємо і арт-терапевтичні зустрічі, і фізичні заняття.
– Наскільки я знаю, зараз ви з родиною живете в орендованій квартирі в Одесі, так?
– Ми вірили, що перечекаємо в Одесі певний час і повернемося до рідного Херсона, де був будинок нашої родини. Але пряме влучання ворожого снаряда спалило його вщент. У Херсоні в нас не залишилося нічого, крім спогадів…
Проте, знаєте, я не втрачаю оптимізму, насамперед тому, що світ не без добрих людей. Наші орендодавці в Одесі за три роки жодного разу не підвищили плату та ставляться до нашої родини як до рідних.
– Одесу часто обстрілюють. Коли лунає тривога, що ви робите?
– В будинку, де ми живемо, є підземний паркінг, всі тривоги ми проводимо там. І, знаєте, діти дуже по-різному реагують на те, що відбувається. На війну. Наприклад, моя середня донечка, чотирирічна Вірочка, по-своєму долає страх. Вона каже: «Зараз прилетить мій дідусь на гвинтокрилі та захистить нас!». У садочку вона так само заспокоює інших діток. А нещодавно видала: «Мамо, війна скоро закінчиться, бо залишилося всього двоє росіян!». Питаю її: «І що ж ми з ними зробимо?», а вона відповідає: «Переможемо!». Діти все розуміють по-дорослому, і найбільше моє бажання – зберегти їхнє дитинство.
– Аліно, наші читачі – жінки і, звичайно, найбільше їх цікавить історія кохання. Поділишся? Це насправді те, що понад усе зігріває серця наших читачок…
– Це мій другий шлюб. У першому народилася моя старша донька. Ми були надто молодими, тож згодом наші шляхи розійшлися. Років п’ять я виховувала донечку сама.
З моїм теперішнім чоловіком наші відносини склалися так, що інакше як доля я це назвати не можу.
Ми знали одне одного давно. Він теж був розлучений і теж сам виховував доньку. Наші дівчатка разом ходили на фігурне катання та й навчалися в одній школі. Перетиналися на парковці, віталися, усміхалися, коментували фото в соцмережах. А якось увечері зачепилися язиками в переписці й проговорили до самого ранку! Зранку він пише: «Ходімо поснідаємо разом?».
Той перший спільний сніданок з кавою, поки діти були на тренуванні, став вирішальним. З того дня ми, власне, більше й мне розлучалися. Через місяць з’їхалися і почали жити разом, а ще через місяць чоловік зробив мені пропозицію. І дуже скоро з‘явилася наша спільна дочка.
– Так у вас чотири дівчинки?
– Загалом, так. Та коли ми поверталися з Нідерландів в Україну, перша дружина мого чоловіка вмовила їх спільну доньку залишитися в Європі, тому четверта наша донька з нами тільки по зв‘язку. Ми її любимо і скучаємо за нею, але раді, що вона в безпеці.
– Ваша ще одна спільна донечка Емілія з’явилася на світ уже під час повномасштабного вторгнення. Вам не страшно було під час повномасштабної війни, під час величезної загрози вашій безпеці і життю, вносити ще одне маленьке життя в цей жахливий світ?
– Тільки життя переможе смерть, правда ж? Ми не планували це спеціально, так розпорядилося Небо. Коли дізналися про вагітність, навіть не сумнівалися. Чоловік обійняв мене і сказав: «Ми разом, а отже, з усім впораємося». Він у мене неймовірний чоловік і батько. Ми ділимо всі клопоти навпіл.
– Наостанок, пані Аліно, дайте будь ласка пораду тим, хто мріє створити власну волонтерську чи громадську ініціативу і залучити хороших донорів до неї.
– Найголовніше – мати чітку й світлу мету. Не робіть нічого «для галочки». Краще поставити одну невелику, але реальну ціль: допомогти конкретним людям, конкретній родині, і довести цю справу до кінця. Коли ви покажете перші щирі результати, до вас прийде досвід, а за ним – і підтримка донорів. Починайте з малого, але робіть це з великим серцем! І, звичайно, акуратно заповнюйте всі документи на проєкти і донати і виконуйте всі вимоги донора.
Аліна Федорова – це приклад того, як українська жінка здатна поєднати капітанську стійкість, материнську ніжність та безмежну віру в життя. Навіть коли руйнується дім, вона будує нове щастя – цеглинка за цеглинкою, тримаючи за руки і на руках тих, кого любить.
Спілкувалася Вікторія ЄСАУЛЕНКО
Фото з особистого архіву Аліни ФЕДОРОВОЇ.