Лише повномасштабна війна змусила нас побачити те, що десятиліттями ховалося за ширмою “стабільності” – справжню силу українського громадянського суспільства. До 24 лютого 2022 року термін “українське громадянське суспільство” існував переважно у соціологічних дослідженнях та грантових заявках. Помаранчева революція та Революція гідності були лише спалахами, яскравими, але короткочасними. Останні роки широкомасштабної війни ми є свідками народження нової соціальної реальності – угсів (учасників українського громадянського суспільства).

Народження угсів

Угси – це не абстрактне поняття, а конкретні люди: військовий, який захищає позиції під Авдіївкою; волонтерка, яка збирає дрони у Львові; підприємець, який щомісяця перераховує частину прибутку на ЗСУ; вчителька, яка веде уроки в бомбосховищі; лікар, який оперує під звуки сирен. Це всі ті, хто підкорився основним нормам української моралі: не красти, не зраджувати, захищати слабшого, дотримуватися закону.

Паралельно з угсами існує інший клас – жлоби. Це ті, хто вважають себе вищими за звичайну українську мораль. Олігархи, які зливали ракети за газ до війни; чиновники та підприємці, які крали на закупівлі ліків та озброєння; судді, які вважали себе “царями”. Їхньою основною рисою було відчуття переваги над простим українським людом.

Історія знає чимало прикладів такого розшарування. У російській імперії українська еліта поступово русифікувалася, втрачаючи зв’язок з народом – так з’явилися “малороси”, які служили чужим інтересам. Радянська номенклатура створила аналогічну систему привілеїв, де партійна еліта жила за іншими правилами, ніж народ. Розшарувалась суспільна мораль, адже ті, хто піднявся над народом, втратили мотивацію рахуватись з народною мораллю – у них виникла своя – імперська етика. І українці понад 30 років своєї незалежності, переважно, толерували цій етиці.

Війна навела нашу різкість щодо жлобів. Їх перестали боятись чи толерувати їх моралі. Те, що раніше залишали «поза оком» чи іронізували, тепер викликає обурення. Тепер принцип простий: побачив жлоба – бий. Не фізично, але інформаційно. Пост у соціальній мережі, розслідування, громадський тиск, інформаційний ігнор – ці інструменти сьогодні працюють ефективніше, ніж колись. І саме цьому у нас є шанс змінити країну не після війни, а вже в її процесі.

Унікальний історичний шанс

Сьогодні Україна має те, про що покоління борців за волю могли лише мріяти — масштабну міжнародну підтримку у війні проти російської агресії. Західний світ постачає сучасне озброєння, фінанси та інформаційну допомогу. На засіданнях «Рамштайн» беруть участь рекордні коаліції країн, заявляючи про готовність підтримувати Україну стільки, скільки потрібно. Західна зброя, фінанси, санкції проти агресора – цей альянс сил дає Україні можливості, про які могли лише мріяти Петлюра, Бандера, Шухевич.

Цей унікальний союз демократичного світу дає угсам шанс, якого не було ні в 2014-му, ні останні 800 років: остаточно зламати хребет агресору.

Та і виклики перед Україною чималі. Війна 2022–2025 років – це екзистенційна битва за майбутнє України. Кремль відкрито вимагає капітуляції: «роззброєння» України, відмову від суверенітету, вільного вступу в альянси, закріплення загарбаних територій. Путін хоче зробити з України колонію без права на опір.

У таких умовах не існує «компромісного миру», бо будь-яка перерва лише дасть агресору час перегрупуватися. Історія навчила: коли у 2008-му Захід «проковтнув» напад на Грузію, а у 2014-му обмежився напівзаходами щодо Криму, Кремль сприйняв це як зелене світло. В результаті ми з вами стали учасниками повномасштабної війни 2022 року.

Європа також вже проходила це у 1938-му, коли заради примарного спокою поступилася Гітлеру Судетами. Мюнхенський договір не вберіг мир, а навпаки – підштовхнув нацистів до розширення територіальних вимог, і за короткий час вибухнула ІІ світова. Схожа тінь «умиротворення» висить над світом і зараз. Але українці з болючого досвіду знають, що будь-яке заморожування війни сьогодні – це вибух війни завтра. Тому головне завдання для нас і наших союзників – не змарнувати цей унікальний історичний шанс перемогти агресора, поки світ стоїть з Україною єдиним фронтом. А події на Близькому Сході нас до цього підштовхують ще дужче.

Втома тилу: тривожні сигнали байдужості

Однак, поряд із цим піднесеним моментом є й інша реальність – втома суспільства від війни, особливо в відносно мирних регіонах. На фронті щоденно тривають запеклі бої, гинуть і отримують поранення наші воїни та мирні жителі прифронтових територій. Ворог нещадно обстрілює міста і села: лише за одну добу на правобережжі Херсонщини окупанти поранили 12 людей, у тому числі дитину, обстрілюючи цивільну інфраструктуру – житлові квартали, електромережі, газогони, навіть парки та історичні памʼятки. Під вогнем – десятки населених пунктів, від сіл Бериславського району (Зміївка, Томарине, Тягинка та ін.) до самого міста Херсон та його передмістя (Антонівка, Комишани, Степанівка). Така сама ситуація на Сході та Півночі України – війна триває повсюди, навіть якщо вона не «стукає» у ваше вікно безпосередньо.

І все більше дається взнаки психологічна виснаженість: за опитуваннями  Київ Цифровий, «91% опитаних вказали на симптоми тривалого стресу – втому, тривожність, емоційне виснаження. Лише 9%, тобто кожна 11-та людина, оцінили свій стан як добрий. Це фактично одна людина на 2–3 сім’ї». І це Київ. Погодьтесь – тривожна динаміка. Люди втомлюються жити під постійним стресом, дедалі частіше шукають відпочинку від важких новин. В умовно мирних містах формується звичка до війни на тлі, коли обстріли й втрати десь там, далеко, сприймаються як фонові події.

Не маючи регулярних загальнонаціональних соцопитувань про моральний стан тилу, ми все ж бачимо певні симптоми. Наш досвід та досвід наших колег підтверджує – збирати пожертви стало важче, ніж рік тому. Військкомати скаржаться на ухиляння і переповненість «білих квитків». Допомагати ЗСУ начебто хочуть усі, але на практиці щораз частіше виникають проблеми і з мобілізацією, і навіть з оновленням даних військового обліку. Іншими словами, комфортний тил поступово розслабляється.

Цей стан можна зрозуміти – люди не роботи, нервове напруження накопичується. Але така пасивність небезпечна. Війна – це змагання не лише ресурсів, а й волі. Кремль робить ставку на те, що українське суспільство втомиться раніше, ніж у росіян скінчаться танки. Пропаганда ворога цілеспрямовано сіє зневіру, паніку і цинізм у наших інформаційних просторах. Не випадково в соцмережах все частіше можна зустріти наративи: «Все пропало», «Нічого не змінюється», «Волонтерство – марнування грошей», «Корупція нездоланна, навіщо старатися». Це і є інформаційна зброя ворога, розрахована на виснаження нашого бойового духу. Якщо ми піддамося їй, Москва отримає те, чого не змогла виграти на полі бою.

Уроки-2014

Схожий синдром Україна вже переживала після 2014 року. Тоді, навесні 2014-го, на хвилі патріотичного підйому тисячі добровольців стали на захист Донбасу, волонтери буквально з нуля одягнули і нагодували армію. Але щойно активні бойові дії спали і фронт стабілізувався по лінії Мінських угод, суспільство поступово переключилося на буденні справи. Війна на сході надовго стала «фоновою». Багато хто в центральній та західній Україні жив так, ніби війни більше немає – їздили на відпочинок за кордон, обговорювали тарифи і вибори. Так само і Херсон не особливо турбувався подіями в Донецьку та Луганську. Результат – війна, яка у 2014 почалася локально, у 2022 – охопила всю країну. Сьогодні херсонці щоденно відчувають наслідки цієї байдужості: подивіться статистику Херсонської ОВА, яка показує сотні обстрілів щотижня.

Та російський агресор не зупинявся ні на мить: Кремль перетворив окуповані території Донбасу на полігон для підготовки своєї армії, щедро фінансував пропаганду, вербував агентів впливу в українській політиці. Та найгірше – путін виніс переконання, що українці змирилися з втратою Криму і частини Донбасу. У його маніакальній логіці це означало, що можна йти далі.

Саме ця наша помилка дала агресору фору в 2022 році. Світ теж зробив свою помилку: недооцінив загрозу. Замість жорстко покарати Москву за Крим і «Іловайськ», західні лідери в ті роки намагалися «не провокувати путіна» – продовжували бізнес, будували «Північний потік-2». Британський міністр оборони Бен Воллес пізніше визнав: відповідь союзників на попередні російські удари була надто м’якою і лише роздражнила Кремль. Як результат, 24 лютого 2022 року росія напала повномасштабно, будучи певна, що ні Україна, ні Захід не готові дати відсіч. Ціну тієї прорахованої пасивності ми платимо досі – тисячами життів і зруйнованими містами.

Тому сьогодні не маємо права повторити 2014 рік. Кожен, хто в тилу відвертається від війни, – свідомо чи несвідомо – робить внесок у затягування війни та нові жертви. Війна триває, навіть якщо вам її не видно. На жаль, ворогова рука дістає і до наших «мирних» міст бомбами та дронами. Будь-якої миті під ударом може опинитися кожен. Херсон, Харків, Краматорськ, Київ – усі ми під прицілом маніяка, який хоче стерти нас із мапи. Втому зрозуміти можна. Та поки гинуть наші люди, ми не маємо права відвертати очі.

Не згаяти можливості: що може зробити 1 українець

Врешті, головне питання: а що конкретно я, пересічний українець, можу зробити? Тим більше, коли втомлений. На жаль, досі багато хто так думає. «А що залежить від мене, коли вирішуються глобальні справи на кшталт постачання танків чи битви за стратегічну територію». Насправді, залежить. Бо кожен із нас – незамінна частинка великої машини спротиву (воїни ЗСУ та волонтери наших організацій цьому яскраві докази). Давайте по правді – ось критично важливі та досить прості речі, які може робити кожен і тим самим бути справжнім угсом:

– підтримуйте Збройні сили всіма можливими способами. Якщо ви ще не донатили – почніть хоча б з невеликої суми – 10 гривень щодня на різні фонди. Допомога армії – не лише про гроші: можна плести сітки, ремонтувати машини, писати листи підтримки, долучитися до волонтерської групи у вашому місті. Наші воїни мають відчувати, що тил про них пам’ятає.

– зберігайте інформаційну гігієну і критичне мислення – не давайте себе отруїти ворожій пропаганді. Перевіряйте новини, особливо «сенсації» з анонімних Телеграм-каналів. Якщо бачите в соцмережах, що хтось сіє паніку чи зраду – не поширюйте це далі. Навпаки, поширюйте правдиву інформацію, успіхи наших військових, викривайте фейки. Пам’ятайте: паніка і зневіра – теж зброя в руках ворога. Не піддавайтеся їй самі і заспокоюйте тих, хто поруч. Критичне мислення – наш щит від інформаційних атак.

– будьте активним у соціальних мережах з користю для країни. Українці вже навчилися використовувати Facebook, Twitter, Instagram як інструмент тиску на владу і привернення уваги до проблем (херсонці добре памʼятають непрозоре звільнення Алли Малицької, коли суспільству вдалось повернути її на посаду хвилею публікацій в соціальних мережах). Продовжуймо це робити професійно і відповідально. Якщо ви стали свідком чиновницького свавілля чи корупції – не мовчіть, зафіксуйте і оприлюдніть факти (але переконайтеся, що інформація точна). Саме завдяки масовим публікаціям у мережі викриваються схеми та покарані високопосадовці. Наша спільна нетерпимість до беззаконня – запорука того, що після війни в Україні не відродиться кланова «недоторканність». Соцмережі дають простим людям голос, що може докричатися до кабінетів. Користуймося цим голосом.

– підтримуйте одне одного і бережіть єдність. У вашому оточенні, напевно, є люди, кому зараз важко: сім’ї військових, переселенці, ті, хто втратив роботу. Протягніть їм руку допомоги – хоча б вислухайте, підвезіть, підкажіть із працевлаштуванням. Солідарність на рівні громад – те, що робить нас сильнішими і стійкішими. Маленька ініціатива на місцевому рівні (наприклад, спільно облаштувати бомбосховище чи зібрати посилку на фронт від будинку) підживлює загальнонаціональну єдність. А ще – не дайте сваркам через дрібниці посіяти розкол між близькими. Пам’ятайте, ворог радіє кожному нашому внутрішньому конфлікту. Тож тримаймо стрій і в буквальному, і в переносному сенсі.

– дотримуйтесь закону і вимагайте того ж від влади, бо війна – це не час для анархії чи «відьминих судилищ», навпаки, зараз особливо важливо, щоб всюди працювали правові процедури. Якщо бачите несправедливість – дійте у правовому полі: звертайтеся до поліції, пишіть запити, підключайте ЗМІ. Демонструйте, що ми суспільство, яке поважає закон, але й не дозволить жлобам цей закон порушувати. Це теж фронт боротьби. Правова державність повинна стати наріжним каменем нової України. Захисники гинуть за те, щоб ми жили у країні без «рішал» і «каст недоторканних». Тому відповідальність угсів – більше не закривати очі на корупцію і вимагати справедливості, якою б неприємною вона не була окремим особам.

І на останок. Сьогодні ми робимо вибір не лише для себе, а й для наступних поколінь – наших дітей та онуків. Нині не час для напівтонов і хитань. Доля України вирішується зараз. Або ми, угси, використаємо цей безпрецедентний шанс перемогти історичного ворога і вибороти собі майбутнє – або втратимо все. Третього варіанту немає. Так, втома і вигоряння – це людське. Але маємо знайти в собі останні резерви витримки. Зрештою, наші діди-прадіди переживали набагато важчі випробування без тієї підтримки, яку маємо ми. Сьогодні за нами – правда, з нами – цивілізований світ, а на боці ворога лише його орди та зневіра. То хто може завадити нам перемогти, окрім нас самих?

Українці вже неодноразово дивували світ своєю стійкістю і єдністю – від Майдану до боїв 2022 року. Зараз настав час показати це знову, але на ще вищому рівні. Треба витримати останню милю марафону. Можливо, вона буде найважчою – ворог лютуватиме, провокуватиме, заманюватиме нас легкими рішеннями. Але ми мусимо стояти твердо. Кожен на своєму місці: солдат – в окопі, волонтер – у пункті допомоги, підприємець – на виробництві, журналіст – в інформаційному полі, громадянин – у своєму щоденному виборі не бути байдужим. Це і робить нас угсами.

І коли, зрештою, перемога буде здобута, це буде спільна перемога народу – фронту і тилу, військових і цивільних, всіх нас, українського громадянського суспільства. Після неї ми зможемо збудувати нову Україну – сильну, європейську, правову державу, яку поважатимуть у світі і якою пишатимуться наші нащадки. Але шлях до цього лежить через безкомпромісну боротьбу сьогодні. Не дамо втомі або байдужості вкрасти нашу мрію. Не дамо ворогу жодного шансу.

Україна має всі карти на руках, аби здолати росію. Залишилося зібрати волю в кулак і грати цю партію до кінця – до повної перемоги. Ми це зробимо. Так, як завжди робили козаки – з вірою в серці і шаблею в руках. Наша безкомпромісність сьогодні – це запорука, що ні нам, ні нашим дітям більше не доведеться брати до рук справжню зброю завтра.

Переможемо разом. Слава Україні!

ЄВГЕН ГІЛІН, голова Громадської організації “Місто Сили”, адвокат, медіатор, кандидат юридичних наук.