Ми вже познайомили наших читачів із багатьма юристами, які працюють у проєкті безоплатної правової допомоги, що його завдяки підтримці Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), Генерального Директорату Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги та Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ) реалізовує ГО «Місто Сили». І сьогодні публікуємо інтерв’ю з не менш яскравою, професійною та дуже емпатичною нашою колегою. Це юрисконсульт проєкту, діючий адвокат Вікторія Варєнікова.
-Вікторіє, я вже ставила це запитання Вашим колегам, тож за традицією запитаю і Вас: як Ви стали юристом, що або хто могли вплинути на Ваш вибір професії?
– Насправді, вибір вийшов із сім’ї. Яіз родини залізничників, і по батьковій, і по маминій лінії залізничники. Уявіть, мій батько «возив» «Чорноморець» (потяг Київ-Одеса) – протягом 30 років. В 90-ті у нас, як і у інших родин, були городи, вирощували овочі і я ще маленька одного разу стала посеред городу і сказала: «А я буду адвокатом і нічого не вирощуватиму, я буду працювати з документами». Ну і всі почали сміятися, але й підтримали мене. Так вже на моїх батьках залізнична династія закінчилася, сім’я мене підтримала у виборі іншого фаху. І потім виявилося, що ця професія на 1000% моя! Хоча бували моменти, коли я від керівництва юридичних фірм чула на свою адресу: «А навіщо тоді пішла адвокатом, якщо не хочеш йти по головам?». Але ні, стала адвокатом саме щоб захищати, часто відчуваю себе як канатоходець між світлим і темним.
– Любите сперечатися, скажіть чесно?
У дитинстві, в юності, ще до навчання в університеті, були випадки, коли я прямо говорила: «А навіщо брехати? Це погано. Ми повинні сказати правду». Мене за це подекуди не любили однолітки через те що завжди казала правду. Ну і було таке, що в школі учні, мої однокласники розбили вазу, чи ще щось, а я взяла і сказала правду, коли запитали, де була я і хто розбив. З того моменту в мене пішло відчуття, що це мій шлях – добиватися справедливості. Так вступила до університету «Україна», на правознавчий факультет. Там, до речі, отримала сильний курс латини. Цей предмет нам читала викладачка Вінницького медичного університету, яка латиною могла спілкуватися вільно. Деканом факультету, між іншим, виявився мій земляк – жмеринчанин. Він і порадив мені з часом перевестися до Київського університету економіки і права «Крок», де деканом юридичного факультету був ще один наш земляк. Сам виш приватний і дуже потужний, який випустив багато класних юристів. І мені несказанно пощастило там навчатися. Поясню – чому. Якщо наше інтерв’ю читатиме хтось із моєї професії, то його «промурашить». Бо мої вчителі – це Ірина Дзера і Денис Азаров. Зараз він займає керівну посаду в Могилянці. Дзера і Азаров – це ті люди, які, можна сказати, метри української юриспруденції. Ірина Дзера – донька того самого Олександра Дзери, науковця, цивіліста, книги якого ми вчили в університеті. Тобто, були дуже серйозні викладачі, наставники. І був ще один викладач, який як замість п’ятірки брав на роботу у власну юридичну компанію. В магістратурі у мене викладав талановитий науковець – Владлен Гнатович Гончаренко з Академії адвокатури України, ректором якої була його дружина – Тетяна Вікторівна Варфоломєєва. Це цвіт української юриспруденції тих часів, який давав сильну базу. Після вишу я пішла працювати у страхову компанію в майновому відділі страхування, я навчалася заочно в Академії адвокатури України. Закінчила магістратуру з цивільного та господарського права.
-Це які роки були, Вікторія?
– 2008 рік. Далі я пішла на роботу до молодого кандидата юридичних наук Олександра Поліводського. Мене взяв помічником юриста. Пам’ятаю, сподобалась його легкість. Він говорить: «Нам треба працювати, багато справ. Коли ти можеш приступити?» Відповідаю: «Ну, почекайте, мені ще два тижні треба відпрацювати». А він каже: «Що це за два тижні? Давай бігом!». Так я почала працювати у «Правничій фірмі «Софія», де пройшла довгий шлях. З 2008 року я почала працювати помічником, а через декілька років стала юристом. Потім було прийнято послідовне рішення йти в адвокатуру, розвиватися, стояти на місці по життю нецікаво. Взяла тиждень відпустки, поїхала на Петрівку (такий книжковий ринок в центрі Києва був – спалили його, на жаль. А це ж була справжня мекка для людей у часи без смартфонів. Так от там я купила величезну гарну книжку для підготовки до іспитів на адвоката і за тиждень вивчила повністю весь матеріал.
-І екзамен потім був?
– Звісно. У вересні 2011 року я успішно склала іспит. І пишаюся, що екзамен здала у викладачки Інни Рафальської. Це фантастична, розумна, талановита адвокатеса. Потім я працювала, стала асоційованим партнером, самостійно вела клієнтів, сформувалась спеціалізація і експертність, можна вже було працювати по рекомендаціям без реклами.. Ну й прийшов час зробити маленьку перерву – народила дитину. У декреті я провела лише рік і повернулася назад у ту ж юридичну фірму – дуже просив шеф. Вийшовши на роботу, я очолила практику сімейного права. Це так цікаво, але чомусь мені, з маленькою дитиною на руках, пішло саме сімейне право.
З плином часу правнича фірма «Софія» закріпила свою спеціалізацію чітко на нерухомості, земельному праві, сімейному праві та інших супутніх послугах. Там я пропрацювала сумарно 12 років. Завершила роботу, трохи вигорівши, буквально за пару місяців до пандемії ковіду. Виїхала з Києва. Могла, в принципі, й далі працювати, але доля розпорядилася інакше. Я завагітніла вдруге і на роботі сказала – вибачте, переїжджаю до чоловіка.
Мене, до речі, замінили не одразу і я ще брала участь у проєктах дистанційно, деякі справи вела, їздила в суди. І от була в мене така величезна справа. Я просила суд визнати право постійного користування на 10 гектарів земельної ділянки, яка була надана фермеру. Але голову господарства вбили. І після цього Держгеокадастр у його племінника, який став правонаступником, відібрав цю земельну ділянку. Наша правнича компанія подала позов. Цю справу я вела три роки. І тоді, коли вже мала народжувати, на останнє судове засідання поїхав мій шеф, і, відповідно, ми виграли цю справу, яку повністю вела і підготувала я, а він виграв на останньому судовому засіданні. Це про те, що командна робота завжди дає якісний результат, яким би хорошим адвокатом ти не був, працюючи над справою з колегами можна досягти більшого ніж самому.
-Вікторія, цікаво, як же Ви, київський адвокат, потрапили у проєкт до команди херсонської ГО, а саме «Місто Сили»?
- Розкажу. Але перед цим – трохи курйозного. Я – на 9-му місяці вагітності, вже їду народжувати. І тут дзвонить шеф: «Віка, задача!». Я кажу: «Вибачте, я не можу, я зайнята, я народжую». Отак за другою дитиною працювала аж до моменту народження. Потім зробила перерву невелику і… почалося повномасштабне вторгнення. Керівник Правничої фірми Софія Олександр Поліводський пішов добровольцем на фронт. Я з початку повномасштабного рік прожила в Данії, з дітьми. У нас на Київщині було складно, не ходили автобуси, у магазинах майже не було продуктів. На той момент я була одна з дітьми, тож вирішила нас убезпечити, адже ніхто не знав, куди дійдуть російські війська. Я працювала в магазині одягу. В Данії неможливо ніде не працювати, так влаштована економіка. Ну і якось я розкладала речі в примірочній і мене набирає секретар Корабельного районного суду Миколаєва узгодити дату наступного судового засідання, а я ховаюся від менеджера магазину.. Мене в цей час переповнює щастя, «мурахи»: Україна жива, суди працюють, все круто! І я собі сказала: стоп я адвокат, чому я тут. І я взяла дітей, повернулася назад. Це був 2023 рік.
Я намагалася працевлаштуватися в юридичних компаніях. І тут в мене почалася якась внутрішня перебудова: незручно під час війни бути там, де хайпують і заробляють на людях, на чужому горі (багато людей опинились в складних обставинах, за кордоном). І це моє підвищене почуття справедливості… Коли побачила вакансію до проєкту правової допомоги ГО «Місто Сили», мене просто «промурашило» і сказала собі, що вони мені подзвонять. Вони мені подзвонили і я стала членом команди нашого проєкту.
-А те відчуття щастя і задоволення від роботи залишається у Вас і зараз?
– Безперечно, я щаслива, коли отримую позитивні відгуки від людей. Та навіть сьогодні мала телефонну розмову з дружиною військовослужбовця щодо житлових ваучерів. Вона дякувала нам за те, що взагалі є безкоштовна юридична допомога для жителів Херсонщини. У родини військового, який в тилу отримує плюс-мінус 20 тисяч, просто немає можливості звертатися до приватних адвокатів. А цей проєкт – величезна підтримка для них, це знак, що їх чують і що про них не забули.. І, ми, громадський сектор, можемо сказати чітко, що беремо на себе певну частину опіки над суспільством, ту, яку іноді не здатна взяти на себе держава. Ми даємо людям віру і надію, розповідаючи, як і куди звернутися, щоб поновили виплати ВПО, наприклад. Ми даємо впевненість у тому, що можливо домогтися справедливості.
-Юрист має викликати безперечну довіру, згодна з Вами.
– Знаєте, певний час займаючись земельним правом, я присвятила допомозі фермерам. Так от якось один знайомий мені розповів про людину, яка займається землею, але навідріз відмовляється створювати бізнес офіційно. Мовляв, навіщо? Один друг продав сидерати (спеціальні рослини, які вирощують на вільних ділянках для поліпшення родючості ґрунту), інший – продав насіння, ще один – дав в оренду техніку. Тож навіщо оформлювати власну справу? Я говорю: «Потрібно оформити юридичну особу? Це ж неправильно». А мені знайомий і говорить, а, мовляв, ти підготуй аргументи і доведи, навіщо людині йти в державу і показувати, декларувати: я успішний підприємець! І знаєте, я тиждень ходила в голові з аргументацією «навіщо». І знайшла її. Держава регулятор і встановлює правила для всіх, встановлює закони і забезпечує порядок. Якщо щось трапиться нестандартне із таким «фермером» то він не зможе піти до суду, оскільки не має договору на придбання седератів чи насіння. Так само і коли звертаються люди, які виїхали після окупації, зайшли через «зелений коридор» або через Білорусь, а документів про перетин державного кордону їм не дали. А потім подзвонили в громадську організацію «Місто Сило» і ми, команда юристів, тут є – для їхньої надії та опори, для того, щоб вони знали свої права. І хто б міг подумати, інколи немає кому захистити цих людей. Бо поки вони перебували в окупації, правила змінилися. І наша команда якраз і є тією силою, яка повинна цим людям допомогти для того, щоб вони на собі відчули, що зараз тут, у 26-му році, в незалежній Україні інакше, ніж на окупованих територіях.
-Вікторія, от до сліз просто. Дякую Вам за такі історії, за допомогу людям!
-Таких історій у нас чимало. Наприклад, у межах проєкту я веду справу з приватизації. Переживаю за неї як за свою. Вона херсонська. Місто фронтове і все потрібно робити дуже швидко, оскільки можливий «приліт» і потім питання, яке підіймалося, вже може бути неактуальним. Звернулася мати загиблого військового. Він отримав житло, яке побудували на замовлення Міністерства оборони України. Подав пакет документів на приватизацію. Але потім Херсон був певний час окупований, документи були знищені, а згодом цей військовий загинув. І зараз, після смерті сина, його мама, яка була вписана в ордер на вселення в квартиру, намагається її приватизувати. І насправді це важко, оскільки випливли багато факторів, які стають перешкодою.
– Але є якісь перспективи допомогти матері загиблого?
– Є перспективи, і зараз ми виходимо на питання подання позову до суду проти міської ради і органів, які не приймають заяву на приватизацію. А, не дай Боже, «приліт», компенсацію отримати жінка не зможе, бо квартира неприватизована. У загиблого родини не було, одна мама. Одна мама, якій 90 років, і вона має право на приватизацію цієї квартири, хоч і виїхала з фронтового міста.
Наш проект, утвердив в мені моральні якості і людиноцентричність, те, що назавжди залишиться цінним. Знаєте, я маю декілька клієнтів по сімейному праву в приватній практиці. Один з них опинився на роздоріжжі: чи продовжувати далі судовий спір, чи платити адвокату? Хтось йому сказав, що справу він не виграє у суді. І він прийшов до мене: «Ви ж ведете справу. Що робити далі?» І тут, знаєте, в таких випадках важлива ось ця людиноцентричність. І я йому пояснила, які є варіанти розвитку подій. Мені важливі не гроші, мені важливо, щоб Ви були задоволені. І якщо навіть Ви підете, а я залишуся з меншою сумою, це не так страшно, як те, що ви не отримаєте те, чого прагнули по справедливості. І, відповідно, цей проект дав мені утвердження принципу поваги до прав людини у роботі із кожним клієнтом на майбутнє.
-Але проєкт завершується. Які думки у Вас зараз, які плани, можливо, побажання?
– Я хочу громадській організації «Місто Сили» побажати мати завжди цю проактивну позицію, яка є зараз. Бо вона, як той світлячок, на півдні України, допомагає людям. Громадянам, які зазнають втрат під час війни, хочу побажати сили, щоб не зупинялися у захисті своїх прав і розуміли, що навіть якщо вдома був «приліт», вони мають права і можуть отримати компенсацію. Не треба говорити «все пропало». Треба йти і добиватися реалізації своїх прав і законних інтересів. І я рада, що в 26-му році в Україні вже сформований сильний громадський сектор, який надає підтримку, веде просвітницьку діяльність, допомагає слабким, не залишаючи людей сам на сам із проблемами і викликами війни та внутрішнього переміщення.
– А собі що б побажали, Вікторія?
– Собі бажаю міцного здоров’я і подальшого розвитку. Мені вже час робити наступний крок і стрибок у професійному рівні.
– До речі, які хобі у Вас, чим любите займатися?
– Я не відділяю хобі як таке в класичному, європейському значенні, але в мене є декілька клумб, вирощую квіти, а ще – овочі.
– Адвокат, який любить город?
– Ну так, так. Цього року прекрасно цвіли троянди, я їх рясно насадила. Але не садівництвом єдиним. Займаюсь йогою, бігаю, люблю подорожі. Надихає, власне, спілкування з людьми та їх усмішки.
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.